Доброго… Я — Дух… Вірніше, Духиня. Духиня Свєта. І я промовляю зараз до тебе з Духовної Камери, що розташована трохи праворуч над твоїм монітором.
Шуткую. Не існує ніякого Духовної Камери. Її ви, Фізики, ще не винайшли. Ваші винаходи і відкриття надто спрямовані на задоволення ваших потреб, насолоди і егоїзму. Якщо так буде і надалі, ви так ніколи і не винайдете Духовної Камери.
Але є серед вас деякі особини. Особливі особини. Ха-ха! Це ж треба? Особливі особини. Вони чують Духовний Світ. Чують не вухами і не буквально взагалі. Вони чують нас своїм Серцем. "Чуйки". Так один дотепник Вовчик назвав таких людей. Але Чуйки насправді не такі вже й особливі. І чують нас, звичайно ж не Серцем. Вони мають такий же Дух, Свідомість, Лімбічну Систему (підсвідоме), що і решта Фізиків, тобто жителів Фізичного Світу. Але їх унікальність в тому, що вони вміють інтерпретувати те що чує їх Дух у звичний для людей формат — Мову.
Ви з давніх часів саджаєте їх у тюрми і психлікарні. А згодом раптово боготворите їх. Але їм все одно, хто вони для вас, Боги чи Психи. Бо вони знають значно більше вас. Вони знають істину, до якої ви прагнете дотягнутися науками і релігіями. Вони сміються над вашими потугами і намаганнями. Ви потім зватимете їх Богами і намалюєте ікони. А їм і це смішно. Вони приколюються навіть коли ви їх розпинаєте і спалюєте. І вам це дивно і незрозуміло.
За великим рахунком всі Фізики теоретично можуть стати Чуйками. Для цього не потрібен якийсь особливий дар. Для цього потрібні чесність і сміливість. Дивно, правда? Як такі наче б то не зовсім духовні чесноти можуть стати містком до Містичного і Надзвичайного? Ви ж, мабуть уявляли медіумів, спіритичні сеанси, релігійні піснопіння, жертвоприношення, відірвані голови бідних півників? Ви не уявляєте, як ржуть з цього новопомерлі наші мешканці, коли видять справжній Духовний Світ і вмить пізнають його реальні закони.
Я теж нещодавно за Фізичними мірками і поняттями прибула до Духовного Світу. Хоча згодом ви зрозумієте, що говорити "прибула" абсолютно неправильно. Бо я була тут завжди. Я просто перестала існувати у Фізичному світі. "Померла" по вашому. Але як ти мене зараз читаєш? Справа у тому, що мій живий ще поки чоловік Вовчик виявився Чуйкою, хоча не підозрював цього до моєї смерті і навіть крутив пальцем біля скроні, коли чув історії про інших Чуйок. Він став Чуйкою, бо був настільки незгодним з тим, що його кохана Свєта покидає його, що в пилу своєї незгоди взяв з мене обіцянку не покидати його і доповідати про все, що я побачу у Тому Світі, куди відправляюсь. Що буду розповідати про те, який він — Той Світ і чи мені там добре. Тобто уявіть собі ситуацію і відчуйте весь трагікомізм: я корчусь від невідомого болю у животі, задниця ниє від уколів, на спині болять закриті пролежні від кількарічного прикуття до ліжка, груди душить пневмонія, мозок в тумані від ліків, мене всю крутить і лихоманить. І в цей час наді мною ридає мій Вовчик і благає не покидати його після смерті, бо він без мене не хоче жити, а ще йому просто страшенно цікаво, що буде зі мною (і з ним) після смерті. Чи людину просто відключають від Світу, чи попадає вона ще кудись? Чи існує це "кудись", чи попи(-козли) нам брешуть? Він взагалі у мене нитік і панікер. Ви звикнете. Але ж він і дуже допитливий. Тож я в такому стані, що майже не розумію що він, ізверг від мене добивається, заплющую очі в знак згоди (такий ми придумали знак, бо говорити я не могла вже кілька місяців.) І помираю за кілька годин. Що було потім, і до цього моменту ви зможете прочитати в інших главах нашої книги, бо я не хочу більше відволікатись від основної історії, бо… ось… Мій Вовчик, мій коханий у Фізичному Житті чоловік, а тепер мій Персональний Фізик, прямо зараз, у твоєму Часі і Просторі, восени 2024 Фізичного Року, на твоїй планеті Земля, у такому собі індустріальному місті Кривий Ріг, в одному з Зарічних мікрорайонів, у маленькій квартирі сидить і розмовляє до мене. Він дуже розстроєний і скиглить. Так, що, вибач,— мені треба відповісти йому…
— …Але ж, Свєта ти знаєш, що всі скажуть?
— Я знаю, Вовчик, що всі скажуть.
— Що я — педофіл?
— Так, Вовочка, всі скажуть, що ти педофіл.
І бажатимуть мені смерті?
— …
***
— Вовчик, навіщо ти спойлериш?
— А я навмисно спойлерю, Богиня Прямолінійності. Уяви, якби ми зараз почали писати відразу про Предтечу…
— Більшість читачів вирішили б, що ця серія глав про собак…
— І покинули б читання "Сари", бо є більш трендові книги і блоги. Ну, не всім зараз є час читати щось на кшталт "Хатіко". Але цим спойлером зі словом "педофіл" я намагаюсь звабити читача і запросити його для дискусії на дуже закриту, але болючу для багатьох (якщо не для всіх) тему. Цю тему замовчують. Її бояться. Її обходять стороною психіатри і соціологи. Педофілія. Чому вона виникає? Як вона шкодить суспільству, а не лише дітям? Психологічні коріння явища. Хвороба це чи збочення? Чим відрізняється від справжньої любові?
— Знову спойлериш, Вовчик.
— Та да. Я так розігнався, що аж страшно стало. Стільки питань наобіцяв розкрити. Чи впораємось, Свєта?
— У мене є доступ до Духів всіх нині живущих Людей і Тварин, і до багатьох вже померлих…
— А ще до Общаку (про нього докладно написано тут.) Це такий собі Гугл у Духовному Світі, тільки значно просунутіший.
— Ну, а ще (давай я доспойлерю ще дещо) у нашій книзі будуть Закриті зони. Це такі місця у тексті, які ми не дуже хочемо показувати, бо там написано дещо особливе і чутливе. Ми їх відкриватимемо за невеличкий анонімний донат. Добре, що цей сайт має можливість закривати окремі місця твору. Бо це ж я харчуюся виключно Духовною їжею. А Вовчику навіть за цей сайт потрібно сплачувати рахунки. Зрозумійте нас правильно. До того ж у Закритих зонах будуть описані речі доволі інтимні в психологічному і сексуальному плані…
— Ага, ми братимемо плату за інтим, ги-ги.
— Десь так. Тож… почнемо з деяких віддалених подій…
Стривай, Свєта. Я хочу, щоб як у любому нормальному фільмі, або серіалі, ми розпочали з такої собі заглавної пісні. Я певен, що це буде доречно. Хіба в сучасних книгах не можна відходити від класичних правил?
Ти правий. Гадаю у нас буде дійсно сучасна книга. З відео, піснями і подкастами. Включай нашу заглавну пісню:
Луч Сонця Золотого — Пісня з мультфільму "Бременські музиканти" — Кавер українською — Свєта Вовчик
Почнемо з подій дещо віддалених...
***
—Вона може витримати без туалету навіть дві доби. Бо я її добре знаю. Про дві доби я дізнався… в перші дві доби, коли підібрав її…
—Смішно.
— Я не спеціально. Так, це звучить як жарт. Але вона дві доби боялась мене, тарілки з їжею, моїх інших двох собак. Вона боялася кожного шороху і голосного звуку. Я відносив її на двір на руках. А вона просто стояла. Не тікала. Стояла і дивилася навколо… з байдужістю. На другий день вона вже не так жахалася мене, коли я брав її на руки. А на дворі стала рознюхувати все довкола, але не далі як на пару метрів. І підтягувала зламану лапу під себе. А на третю добу після того, як ми полягали спати, вона застрибнула до мене на диван. Сіла, висунула язика, і стала важко дихати.
— Я тобі тоді сказала, що вона хоче в туалет.
— А то я не зрозумів, Свєта. Типу ти в нас така собачниця…
— Я не така вже й собачниця. Просто я бачу їх Душу, як твою. І маю тобі сказати, що більшість собак — Чуйки. А ти, до речі не відразу зрозумів, що вона проситься надвір.
— Та ладно… майже зразу.
— Ага, зразу за дві години. Ти вже майже задрих, а вона стояла над тобою і хекала. А ти такий: "Ти смієшся? Ой, яка ти собака-улибака!" Я кричу: "Вовчик, ідіот, відведи Мишку надвір!" А він наче оглох!
— Я правильно розумію? — зараз Вимишлена Духиня звинувачує свого Персонального Шизофреника, що той її не дочуває? Ну добре, шуткую. Я, дійсно не відразу, але ж повів… тобто поніс її на вулицю. І вона зробила все, що потрібно було. І я був щасливий тоді! Як був щасливий тоді, коли ти, Свєта покакала була після кількох днів мого очікування, після сенадексину, піколаксу, клізьм і масажу твоїх кишок.
— Так. Але зараз не про це.
—- Дякую, так?
— Так, Вовочка, дякую. Ти ж знаєш, що я вдячна.
— Так, перший… мабуть, місяць, коли Мишаня стала частиною нашої Духовно-Гомо-Собачої сімейки… той місяць був важкий. Але ж ти вмовила мене її забрати. Чому?
Мишка вдома. Перші дні.
— По-перше, вона замерзла була б.
— Так, тоді наближався отой січневий катаклізм, коли добу лив ливень, а потім вдарив лютий мороз. Все вкрилося товстим шаром льоду. Ламалися дерева під його масою. Я такого не бачив, скільки живу. А ти, Свєта, бачила, скільки… жила?… чи скільки померла?…
— Бачила, 1966 року у лютому щось схоже було у Кривому Розі?
— Ого… ти що, була у 1966 році?
—Я тільки що підглянула… не важливо… Так, я вирішила в будь-який спосіб вмовити тебе забрати Мишку, бо вона б замерзла, це був би просто маленький льодовичок з Мишанею всередині.
—Морозиво "Мишаня"… ги-ги.
— Не відволікайся, Морозивник. Вона не мала замерзнути…
—Так, ти тоді повторювала саме: "Забери її. Вона важлива."
— Я волала тобі, як ніколи не волала: "Вовчик, ти повинен її забрати. Вона ДУЖЕ ВАЖЛИВА!!!"
— Так, а ми ж ще й не з першого разу виманили її з нори. Вона гарчала, коли я намагався залізти до неї.
— Бо тут дехто Тормоз! Коли я прямо вивела її до тебе, ти почав скиглити: "Свєта, куди мені ще собаку? В мене вже є дві!" Ти знаєш, скільки моєї роботи ти тоді змарнував? Думаєш, це просто, привести до тебе собаку, яка пережила жахи бомбардування і боїться усього на світі?
—Ну, ладно… Зрештою, все ж вийшло…
— Та да! Свєта ж у тебе Богиня. Ти тоді не дуже й переймався, бо знав, що Свєта, якщо що, то все виправить. А я реально тоді перелякалася, бо тоді б нічого… нічого не вийшло б…
— Я пам'ятаю, як вийшов з АТБ, відв'язав Джесіку, відпустив з поводка, а вона раптом взяла і побігла за магазин. Я кричу: "Джесіка, ти куди? До мене!" Біжу за нею. А вона як чкурне через увесь пустир! Вона ж ніколи так не робила.
—Добре, коли собаки Вовчика краще слухаються Померлу Собачницю ніж його самого.
— Добре, це я вже не раз наблюдав... Як ти командуєш Моїми Собаками. А тоді я нічого не міг ні зрозуміти, ні вдіяти. Там, у кінці пустиря, недалеко від школи і музичної школи… якраз посередині них були холмики, всередині яких Люди Собачники влаштували таке собі поселення для бездомних Собачок. Їх там у різні часи жило від п'яти до п'ятнадцяти Душ.
— Сімнадцять.
— Ой, прямо, Собача Історичка… Тож, моя Джесіка попрямувала прямо до того собачого містечка, чого ніколи не робила, бо боялась здорової Соньки, Альфа-Самиці. Я ще здалеку помітив там Валю, якій за скромну платню Собачники поручили перелаштувати дошки, з яких складалися будки-лігва. Я вирішив допомогти, бо ж там впоратися їй самій було важко. До того ж там були малі Сонькині цуценята. Ми вдвох почали перестроювати будки. І від шуму на Світ Божий… сорі на Світ Свєтин… виповзла наша Мишка. Вона волочила за собою поламану лапу. І тоді я вже не прогавив випадка, схопив її і поніс додому.
— Тепер зрозумів, навіщо Джесіка попри свій страх привела тебе саме в той момент до будки Мишані? Треба віддати їй належне, вона послушно виконувала всі мої вказівки. Справжня Чуйка.
— Мишка була вся у багнюці, бо вже почався був отой страшний сутковий ливень і її нору заливало.
— Вона боялась виповзти. Вона могла до трьох діб не вилазити з нори. Їй туди ставили їжу і воду. А вона виходила лише вночі, коли вже припікало в туалет. І ще й йшла… практично повзла за кількадесят метрів від Собачого Містечка, бо там у них строгий порядок. Навіть малі цуценята какають не ближче, як за 20 метрів від будок.
— Ого? А у нас у малосімейці Люди можуть насрати і насцяти просто у під'їзді. Свині. Капець…
— Хочу тобі розповісти дещо з історії Мишані. Я переглядала її Плани. Мені потрібна була Собака для одного діла, про яке тобі ще рано знати.
— Я як завжди зіпсую твої Плани?
— Точно. Так от, десь вісім років тому з'явилася наша Мишка, тоді безіменне і безпородне цуценя у таких же бездомних Сучки і Кобеля. Батько, як і годиться покинув молоду Маму, і подався шукати кращої долі. Діло було у місті Марганці. І у віці трьох з половиною місяців майбутню Мишку забрав з вулиці і приніс додому маленький хлопчик Павлик. Павлик давно, вже місяців зо два мріяв про маленького кудлатого Друга. Але свою Маму спитати про це боявся. Та, коли побачив таку волохату симпатягу, не втримався… Мати зустріла парочку — Хлопчика з Собакою навіть з радістю. Було щось на кшталт: "А хто тут у нас? Яка Няшка! Усі-пУсі!" Але потім трохи оговталася і приказала Павлику віднести цуцика, де взяв. Павлик почав рюмсати і благати. Обіцяв кормити, вигулювати і купати Найдочку. Навіть купувати їй корм замість морозива собі. Мати не встояла перед моїми вмовляннями…
—Твоїми?
— Авжеж. Я вже тоді знала, яку важливу роль зіграє у твоєму житті і нашій книзі ця собачка. А про те, як я роблю такі речі, почитайте тут.
—Тож все склалося добре.
— Ні, Вовчик. Найда почувала себе справжнім Другом цих Людей. Але десь за три тижні Павлику набридла Найда. Він забував нагодувати і вигуляти Собаку. І мама якось увечері, коли хлопчик вже спав, взяла цуценя, яке теж вже мирно дрімало біля хлопчикового ліжка. Сіла з ним у машину… і вивезла на інший кінець міста.
— Є*і її мать!
— Атож. І тут мої вмовляння вже виявились безсилими. Хоча… Мама потім хіба що сльозу пустила, коли поверталась додому… А Собачка навіть за машиною не побігла. Вона ще не знала, що таке машина. Вона лише крутилася довкола, принюхувалася, шукала запах хазяйки, і не розуміла, як так? вона ж тільки що була поруч і раптом зникла… Вона навіть не подумала, що Люди її кинули, бо вони ж - ДРУЗІ. Я плакала над її маленьким Духом… Гладила його. Потім взяла себе в руки… Вовчик, чому ти не приколюєшся, що у мене немає рук? Вовчик?…
— Сумно…
— Ну, не все так погано, заспокойся. Я взяла себе в руки. Я знайшла неподалік Зграю Собак. Я повела Мишку до них. Зграя була грайлива, молода. Туди згодом навіть прибився братик нашої Мишані. І вони росли безтурботним життя, якщо це взагалі можливо - безтурботне життя Бездомних Собак. Але почалася війна. Я це, звичайно знала заздалегідь, тому підшукала кілька підвалів у Марганці. Я показала ті підвали Мишані, і рятувала її багато разів під час обстрілів. Але це не могло не вплинути на її психічний стан. Вона боїться тепер будь-якого гучного звуку.
— Так, вона залазить відразу у диван і сидить там кілька годин.
— Я її навчила тому. Не вилазити з укриття ще кілька годин після обстрілу. Потім, була нагода, і я привела її до евакуаційного автобуса. Люди не дуже поспішають покинути свої домівки у обстрілюваному місті. Евакуаційні автобуси, що вивозять бажаючих до Кривого Рогу, їздять напівпорожні. Її радо взяли і привезли до твого міста, Вовчик.
***
— Свєта, я от в чому хочу розібратися: дивись… я — собачник… ну, так говорять про таких, як я…
— Ха-ха… Вовчик-Собачник… саме так про тебе говорять багато на Зарічному… ти для декого вже став героєм… особливо для дітей.
— Так, я з дітьми справді знаходжу про що поговорити. Про собак… про… собак… А! ще про кицьок. Але ж я не те що прямо обожнюю собак… як оті з передач про тварин… ну, реально, вони ж такі… бувають брудні… вонючі… неслухняні… як можна таке любити? Щоправда іноді дуже милі… дружелюбні… віддані…
— Відчуття провини…
— Що?
— Це людське… навіть загальнолюдське відчуття провини… воно є в Общаку. Воно дуже сильне. Ти постійно тягнеш цю Струю. Я це бачу просто зараз.
— Яке відчуття провини? Я ж наче ні в чому не винний перед собаками… ну, правда, Жужу іноді лупцював…
— Я не про це. Хоча за Жужу ти ще мені заплатиш… жартую… Розумієш?… Я почну з історії. В історії людства собаки займають чи не найважливіше місце, коли говорять про становлення людської родини, розвиток стосунків людини з навколишнім середовищем, упритул до виживання родини і племені. Собака рятувала вас від диких звірів, пасла ваш скот, переймалася вашим настроєм, тягла сани з вантажем, охороняла вашу сім'ю, дітей і скарб. Взаміну не потребувала майже нічого. Кістки з вашого столу і ласку іноді, коли ви мали вільну хвилинку. Собака пристосувалася до вас настільки, що змінювала свій характер, поведінку і навіть вигляд, підлаштовуючись під ваші потреби і смаки. Вона могла стати турботливою для ваших дітей, загрозливою для ваших ворогів, високоточною зброєю у вашому полюванні і відданим другом для вашого самолюбства.
— Так, ми вивелу кучу порід на всі випадки життя.
— Ви не просто виводили породи, Вовчик. Ви змінювали Дух тварини. Ти знаєш, що я, не дивлячись на Собаку, лише по її Духу можу визначити породу собаки?
— Що реально?
Уяви собі. Іноді ви так уродуєте Дух тварини, що аж гидко. Зате получається няшна і смішнюча собачка. Але що ж тими нещасними, які не надто відповідали вашому власному уявленню про те, яким має бути тварина, щоб задовольнити ваші потреби? Або, наприклад, має пастух кілька собак для, скажімо випасу овець, і більше особин він не потребує. А собаки ж мають один побічний продукт — вони плодяться не завжди тоді, коли це заплановано людиною.
— Це досить складна тема, Свєта. Я навіть не знаю, як про це думати без емоцій… Директорка тієї школи вже не раз травила наше Собаче Містечко. Наводила лад, так би мовити.
— Цю тему старанно ховає від вас ваша свідомість. Дивись, як прекрасно все виглядає формально: люди мають чудові симбіотичні стосунки з собаками. Якби ж собаки мали трохи більш розвинену свідомість. Що б вони побачили у своєму симбіотичному і люблячому партнерові?
Вбивцю.
— Отож, Вовочка! Вбивцю!
— Я пам'ятаю, як моя бабка побила об камінь новонароджених цуциків… мені було років шість… я досі пам'ятаю закривавлені шматочки маленьких тіл на тому камені…
— Не хочеться згадувати, правда?
— Та капець, звичайно не хочеться. Я тоді навіть не зразу зрозумів, що відбулося… а потім…
— Потім у тебе була одна з перших панічних атак. Ти не пам'ятаєш. Я бачу: ти сидиш і стискаєш руками груди, у тебе в Дусі щось схоже на спазм.
— Ти що… бачиш це просто зараз?
— Тут часу не існує, пам'ятаєш? Я гортаю тебе, як книгу. Це прикольно. Неможливо пояснити.
— Та да, ти завжди так… на найцікавішому місці… "неможливо пояснити".
— Що я зроблю, Вовочка, якщо ви, люди, замість пізнання Духовного, всю історію фігнею страдаєте…
— І собачок вбиваємо…
— Атож. Топите у відрі, кидаєте в піч. А потім дамочка цьомкає мопсика у дупку і смішно плює… Потім ви їх травите отрутою, пристрілюєте. А потім нагороджуєте за спасіння потопаючого хлопчика. Потім такий самий хлопчик вішає цуцика на мотузці, знімаючи це на відео.
— І це відео переглядають тисячі…
— Бач, Вовчик які чудові у вас чотирилапі друзі…? які корисні… як з ними весело буває…
— Капець! Ти мені це говориш? Ти так говориш, наче я…
— Я зараз говорю тобі те, що бачу просто зараз у твоєму Духові… це не я… це ти сам говориш до себе, Вовочка…
— … відчуття провини… ти так сказала на початку…
— Так, ти відчуваєш провину. Ти не стільки любиш, скільки відчуваєш провину. За всіх. Я б сказала пафосно: за все Людство… але ж ти ненавидиш пафос.
— Ну не всі ж такі, як я…
— Ні, дамочка з мопсиком справді любить. А от директорка школи, що неподалік Собачого Містечка теж відчуває провину…
— І хоче отруїти? Я про це чув.
— Так, Вовчик. Вона думає, що позбутися провини можна таким способом — прибрати об'єкт провини… Хоча вона плюнула б тобі в очі, коли б ти сказав, що в неї проблеми з відчуттям провини. Бо таке рішення народжує її підсвідомість, а свідомо вона пояснює його бажанням навести порядок довкола дитячого закладу.
— А моя бабуся пояснювала трохи не так. Вона казала: "Щоб не мучилися."
— І свято вірить, що цим приносить користь. Свідомість — дуже хитра складова людини. І найчастіше їй вдається надурити вас, а до того ще й зробити вас героями у власній уяві. І, знаєш, ця особливість вашої поведінки стала причиною багатьох розладів Психіки, або, точніше, розладів Свідомості.
— Я звичайно не маю права нікого судити…
— ТИ не маєш, Вовчику. Але ти забуваєш, що я - тепер частина тебе. А я маю право судити… ба більше… засуджувати і навіть карати…
— А-а-а, Свєта! Я, значить теж?… Я теж маю право карати?… Я зараз як покараю всіх нафіг!…
— Якщо я скажу "так", ти ж будеш носитися з цим, наче дурінь зі ступою. Тому я кажу ні.
— Ну, Свєта…
— Ні!
— Так нечесно, Свєтуля! Ось зачекай. Я, коли теж помру, я тобі все припомню!
— Ой, як я злякалася, Вовочка! Доведеться мені випросити у Всевишнього для тебе ще років сто життя, щоби ти помучився зі своєю вендеттою.
— Це ти зараз мені так високодуховно побажала "Многая літа", да?
***
Зараз частина наших Читачів обурено подумала: "Блін! Обіцяли про Педофілію! Де Педофілія, я питаю?"
Так, Вовчик. Я бачу, тобто відчуваю цих Читачів.
Заспокойтеся. Всьому свій час. Я обіцяю, Педофілії буде стільки, що вас аж тошнітиме. Ми навіть деякі найвразливіші місця заховали у Закриті Зони.
***
— Добре, ми відволіклися, повернемось до нашої Мишки. Коли її привезли до Кривого Рогу, то відразу віддали до міського притулку. Там собакам роблять стерилізацію, щеплення і відпускають приблизно за місяць. Мишані випало бути випущеною біля нашого Містечка. Характер вона мала дружній, поступливий і навіть боязкий. І все було б нічого, якби не її тривожна поведінка при зустрічі з машинами. Можливо саме та від'їжджаюча машина з хазяйкою в дитинстві якось подіяла на Собаку. Бо вона несамовито намагалася наздогнати машини, що проїжджали поруч з Містечком.
— А дорога там близько і машин вистачає.
— Вона не була агресивна до автомобіля, Мишка просто бігла за ним, наскільки вистачало її собачого терпіння, потім зупинялася і дивилася услід. Якось, одного разу, коли мимо проїжджав електромобіль, вона просто щось винюхувала біля дороги. Вона не почула звук авто здалеку, а лише тоді, коли автомобіль був у кількох метрах від неї. Тривога охопила її, як зазвичай. Але вона не розрахувала і кинулася до машини зарано. Водійка навіть нічого не помітила... А собача лапа попала під колесо... Мишаня скавчить дуже тихо.
— Так, вона навіть не скавчить, а тихенько пищить.
— Вона оговталась за хвилину. Перелом у неї був відкритий. Вона почала відлизувати кров. Потім я, плачучи відвела її до лігва. Вона зализувала рану всю ніч і аж під ранок вирубилася від втоми.
— Це капець...
— Я довго не могла її виманити до тебе. А коли у мене вийшло, і вона якось вранці приплелася до тебе попри свій страх, то Вовчик ідіот почав стогнати, що у нього вже є АЖ дві собаки. Я ж тобі волала: "Без неї нічого не вийде."
— Ну, харош. Завелася… Все ж нормально закінчилося. І що не вийде?, ти можеш пояснити?
— Вовчик, не намагайся випитати, що буде далі. Ця глава вже закінчена. Закругляйся. Мої Плани розраховані на те, що ти не знатимеш майбутнього. Якщо ти знатимеш, то почнеш робити непередбачувані для мене речі. І цим значно ускладниш мені життя.
— Смерть!
— Дотепно. Ускладниш мені смерть. Все… до наступної глави. Титри і музика до титрів. Цю пісню теж напевно чули багато з наших читачів. Вона — одна з символів радянського року. Ми переклали її українською.
Єрогліф — Пікнік — Свєта Вовчик Кавер Українською
