— Свєта, а як правильно: Всесвіт чи, може, Свєтсвіт?
— Словоблуд. Не перечепись.
— Ага… Світло знову вимкнули. За графіком… Свєта, що це за графік взагалі? — у нашому будинку вчора лише дві години за день було світло. Я вимушений вставати серед ночі, щоб піймати графік включення… бо треба ж працювати.
— Ти не вставав цієї ночі.
— Типу я залізний? Я так вибився з свого режиму, що тепер не можу спати ні вночі, ні вдень. І зараз, йду по під’їзду і боюсь упасти зі сходів. І це вдень. Хто такі під’їзди спроектував, що освітлюються лише електрикою. Що? важко було вікна побільше зробити? А ще й без ліфту я не можу одночасно трьох собак по сходах підняти на свій поверх. Йду за Мишкою. Вона лишилась на дворі. Капець. Я вже не відчуваю ніг від сходів. Я тебе питаю, Свєта, що це за фігня? Чому вимикають світло? Знаю… знаю… й*бані Москалі ракетами знову руйнують енергосистему…
— (Ти скоро дізнаєшся, для чого саме зараз вимкнули світло, Вовчик. Взагалі не мали б. Але так треба).
— Що? Що ти там бурмочеш.
— Нічого… дивись під ноги.
— Так… Двері хтось змаже коли-небудь? Невже тих, хто на першому поверсі цей диявольський скрегіт не турбує?…
— Вовчик, замовкни і шукай Мишаню.
— А може Свєта допомогла б? Тобі що, важко? Де Мишаня?
— Не цього разу. Шукай…
— Ладно, (розсердилась, чи що?) Мишка!... Діти, ви не бачили мою собаку? Там? Дякую…
— Вона там, за поворотом. Тільки що бачила. Я покажу, добре?
— Добре…
— Ось вона…
— До мене, красавиця. Ну, що підем додому?
— А можна погладити. А як її звуть?
— Так… Мишаня… Мишка… Я так назвав, бо вона гарно полює на мишей.
— Ой… тікає…
— Ти знаєш, вона була там, де війна. Вона спочатку взагалі боялась кожного шороху.
— Ой… справді? Там де війна?
— Так. І, схоже, вона ніколи не мала хазяїна. Вона досі, коли я ставлю перед нею тарілку з їжею, то дивиться на мене з якимось подивом, чи що?
— Вона не звикла, щоб жити дома?
— Так. Вона ніколи не думала, що стане комусь потрібна. Вона щиро дивується, коли я підходжу до неї. Мені здається, навіть, що їй якось ніяково…
— А що у неї з лапкою?
— Коли я її взяв, то у неї була зламана лапка.
— Ой…
— Так. І вона цілодобово сиділа у своїй норі. Їй ставили воду і їжу. А вона лежала і зализувала лапку. З лапки текла кров.
— Їй боліло?
— Мабуть, сильно боліло.
— І ніхто її не лікував?
— Вона нікому не давалася. Я випадково виявився поруч, коли вона зі страху вилізла з нори. Я тоді з одною жіночкою, собачницею, перелаштовував нори, будки для бездомних собак, бо вона ж там була не одна. Там була ціла зграя. І там була собака з цуциками.
— Зі щенятами?
— Так, зі щенятами. От для тих цуциків ми і перелаштовували їх будку. А Мишка злякалася шуму і вибігла з нори. А я бігом схопив її і поніс додому.
— Вона не кусала вас?
— Ні, вона була якась… офігівша… мабуть ніколи не бралася до рук.
— Бідненька… тікає…
— Вона боїться усіх, крім мене.
— Вона вас любить. А ви на якому поверсі живете?
— На п’ятому, а ти?
— А ми на шостому… праворуч від ліфта.
— А ми ліворуч. Ви вже йдете?
— Так, нам пора вечеряти. Да, Мишаня? Кажи, Мишаня: “Я б іще погуляла.” Ти знаєш, Мишка, коли їсть, то починає їсти лише тоді коли всі собаки поїдять... наче боїться щоб хтось не лишився голодним. Там у нас Жужа помирає з голоду, як завжди.
— У вас три собаки? Я бачила.
— Так, у нас три собаки. Жужа, Джесіка і Мишаня, да, Мишаня? Ну дай, хай дівчинка тебе погладить. От сцикушка.
— Да… сцикушка… хі-хі…
— Ти так і не погладила. Але ти ще погладиш її. Обов’язково… Погладиш обов’язково… Вона тобі так сподобалася?
— Ну… не знаю. Я люблю всіх собак. Мені здається, що я… повинна її погладити?
— Що? Повинна?
— Та ні… не знаю…
— Пока.
— Пока.
***
— Родила, родила!
— Хто? О! Киця родила?
— Так! Сьогодні… мабуть…
— Так, мабуть сьогодні вночі. Бо учора я її бачив. Вона сиділа отам, на дорозі.
— Я не думала, що вона народить.
— Да, я теж. Наче й не товстенька була.
— Як ваша Мишаня?
— Оно вона! Дивись, знову тікає, боїться до нас підійти.
— Вона мене боїться.
— Нічого, вона звикне. А ми йдемо в аптеку. Пока.
— Пока.
— Вовчик, стій! Поговори з нею. Стій, кажу, Тормоз!
— Що? Про що з нею говорити? Чому говорити.
— Затримайся на хвилину. Поговори з нею. Вона чекає, дивись!
— Чекає? Ну… дивиться нам услід.
— Стій! Падло таке…
— Та що відбувається, Свєта? Ти що з глузду їдеш? В тебе ж немає глузду!
— Все… вона розвернулась… Ти Тугодоганяємий, Вовочка. Треба слухатись, коли я кажу.
— По-перше, я не завжди відрізняю, коли ти кажеш, а коли це просто моя Шиза.
— По-друге, ти зараз чув і знав, що це Я говорю!
— Гаразд. Я зрозумів. Чому я мав зупинятися, Свєта?… Говорити з нею… чому?
— Пішов ти, Вовочка… в аптеку!
***
— Знову ці довбані п*дари. Чуєш, тривога?
— Я не чую, ти ж знаєш. Але я відчуваю твою реакцію. І ти… не боїшся.
— Що раптом прилетить? Та пофіг. Прилетить так прилетить. Я ж знаю, що мене чекає там, у Тому Світі. І Хто на мене чекає.
— А раптом я — лише плід твоєї уяви?
— Ти жартуєш? Я заради тебе порвав з усім Світом. Так, де Мишаня? Мишаня! Треба, щоб вона бачила, що я заходжу до аптеки, щоб не загубилася. От же ж… не може йти поруч. Саме десь позаду волочиться. Зупиняється біля кожного стовба. Обнюхує… роздивляється з усіх сторін. Здається, побачила, що я заходжу… Так. Я порвав з усіма. І тепер ходжу, як неприкаяний.
— Я ж не просила тебе порвати з усім Світом, Вовчик.
— Та так. Але ж хто тепер мене зрозуміє. Чувак говорить з Померлою Дружиною… Ого, яка черга, блін… Я спілкуюсь з Духом Померлої Дружини… і мені більше ніхто не потрібен… Хто мене сприйматиме, як нормального. А я не люблю… ні, я панічно боюсь, коли про мене думають погано. У мене тоді прискорюється серцебиття, мене кидає у піт.
— Це твоя вроджена тривожність.
— Та я знаю. Добре, хоч ліки підібрав, а то раніше взагалі, коли тривожився, то мене охоплювала така паніка, що серце починало нити і біль такий нестерпний по всіх грудях. От коли-небудь… закінчаться ліки… так і помру від якогось інфракту мимо кадра…
— Вовчик, отямся, твоя черга…
— Ой, вибачте. 3335… так, готівка… і там ще один заказ у мене. Так. Ви вже знаєте? Бо так дешевше виходить. На сайті АНЦ одне дешевше, а на “Таблетках” інше… Дякую… Гарного дня… Мишаня! Он вона, чекає… Так от, кажу помру коли-небудь від нападу… помру навсігда… тому про всяк випадок… ну, мало лі шо… треба лишити заповіт. Тож, тому, хто мене знайде:
1. Мишаню випустить на волю, але кормити і зробити їй будку отамо, під балконом, біля під’їзду. Вона буде жити поруч із тією, кішечкою, що щойно народила, а ота дівчинка буде за ними наглядати. Ота, що так радісно кричала “Родила!”. І ми стояли, і раділи. Вона родила, а ми раділи. Прикольно?
— Вовчик, це ж твій передсмертний лист.
— Ой, точно, далі:
2. Жужа… у неї, бідненької епілепсія. І вона взагалі нервово-хвора і тому агресивна. Контролювати її міг тільки я. Тому її прийдеться усипити (плачу, капець!). Але перед усиплянням купити отой оранжовий м’ячик за 95 гривень і награтися з нею уволю, при цьому поминаючи Вовчика. Отако і робити: кидати м’ячик, приговарюючи “Це від Вовчика.” (И-и-и, не можу, ридаю). Так, хто ще?
— Джесіка.
— Ну, звичайно.
3. Джесіку спалити, як улюблену мою собаку. Як ото разом з фараонами ховали і їхнє господарство. Ну, і як ви зрозуміли, мене теж кремувати разом із Джесікою.
— Кремувати. Який крем ти хочеш? Заварний, масляний?
— Я взагалі-то раптово помираю, якщо ти забула, Свєта. Тут твої жарти недоречні.
— Ну ні, Вовочка. Ти пам’ятаєш, як я мучилася… ніякого тобі раптового інфаркту…
— От ти ж Фашистка, Свєта! О, диви, це ж та дівчинка… знову. Далеко… але, здається, вона.
— Так, це вона, Вовчик…
— Вона йде у той провулок. Комусь махає…
— Вона тобі махає, Тормоз… Помахай і ти…
— Добре… махаю…
— Посміхнись…
— Що? Та ну тебе. Я навіть не вмію.
— Посміхнись, бо балістичну ракету на тебе натравлю.
— Та ладно. Балістичні вже пролетіли, напевно. Зараз лише крилаті лишились… ну, добре… на… посміхнувся. Боже, у мене така посмішка вийшла, мабуть, що дівчинка перелякається.
— Нормальна посмішка. Ти себе недооцінюєш. А що ти написав би у заповіті, наприклад для своєї дитини?
— Ти приколюєшся? якої дитини?
— Ну, пофантазуй. Ти ж у цьому профі. ПроФан — Професійний Фантазер…
— Ладно. Я б їй написав… О, Свєта, дивись, шматочок крабової палички у чайнику плаває… Прикинь, це ж я вчора, різав ці палички на салат, а вона якось залетіла… я мабуть виллю… так… бліін! у мене води немає! треба терміново йти по воду…
— Давай, вирушай вже!
— Що це, Свєта підганяє мене, чи я просто хочу чаю з бутербродом, бо ще з ранку нічого не їв?
— Свєта так переживає, щоб ти не помер від зневоднення?
— Та йду вже… Там якраз і Мишка надворі лишилася… як завжди… треба забрати.
— (Виходь вже!)
***
— Мишаня! Де знову ця собака? О, знову ця дівчинка! Та що ж таке?
— Якщо бабуся мене так буде нагружати, то я більше до неї не піду…
— І знову “привіт”!
— Привіт!
— Оце, такий здоровий пакет тобі бабуся нагрузила?…
— Так.
— Важко?
— Так.
— А як тебе звати?
— Влада.
— Як?
— Влада.
— Ух ти, як гарно. А мене Вовчик. А то Мишаня, знову боїться підійти…
— Я зараз занесу пакет і піду в магазин.
— А ми йдемо по воду… Ой, блін. Як же я піду по воду?… я ж не взяв баклажку. Забув…
— Вовчик, скажи, що теж підеш у магазин!
— Га?… А ми тоді теж підемо… у АТБ?
— Да?
— Вовчик, скажи, що вона може піти з вами!
— Якщо хочеш, ми й тебе візьмемо?
— Да? Ви на мене зачекаєте?
— Так, звичайно, зачекаємо.
— Я бігом.
— Свєта! Що це було? Ми разом зі… з… Владою підемо у магазин?
— А що такого. Типу тобі неприємна компанія Влади?
— Та ні… якось дивно… я… я боюсь людей… взагалі боюсь… як я піду з кимось у магазин? Я лише з тобою ходив у магазин. Це було років три тому. З тих пір завжди сам. Я ж боюсь людей.
— А Владу теж боїшся?
— Та ні… її не боюсь. Але що відбувається? Коли це дорослий мужик ходив з маленькою дівчинкою в магазин? Це якось… дивно.
— Що тут дивного? Поговори з нею.
— Ти що? Про що я буду з нею говорити? Їй скільки?
— От і спитай.
— Блін… вона вже он біжить… так швидко?
— Поговори з нею.
— А скільки тобі років?
— Вісім.
— Свєта, їй тільки вісім. Що я їй скажу? Вона ж геть маленька.
— Вона виросте, Вовчик?
— Що? До чого це?… А ти тут з батьками живеш? (Що я мелю? Звичайно ж батьками? Але мало лі шо, може з дідом, або з бабою.)
— Так. А ви?
— Я з собаками. В мене більш нікого немає… Свєта, чому вона мовчить? Про що вона думає?
— Я не знаю навіть про що ти думаєш. Хоча це не дивно, бо ти не маєш чим.
— Про що ти задумалась? (Блін, хто таке питає у восьмирічної дівчинки?… Ледве знайомої? Я — Тормоз!)
— Взагалі то мої батьки розвелися три роки тому. А я тут у Тата, на канікулах.
— Ну… ти знаєш?… е-е… дорослі завжди... спочатку люблять один одного, а потім… опа!… і не люблять більше! (Я зараз крізь землю провалюся від сорому! Що я мелю?) Свєта, я з людьми розучився говорити!
— Я навчу. Скажи слово “Сара”!
— Ти що, граєшся зі мною… з нами? Сара…
— Що? Як ти сказав? Я Влада.
— Спитай у неї, чи говорить їй щось ім’я Сара?
— Ти знаєш, хто така Сара?
— Ні, а хто це?
— Свєта, хто така Сара?
— Потім розповім!
— Що я їй маю казати? Ти знущаєшся?
— Так хто це? Сара?
— Я не знаю, але… тобі подобається це ім’я? (Що я ще маю сказати?) Свєта, я тебе на Тому Світі дістану!
— У Тому Світі, Вовчик. Не “на” а “у”.
— Так, подобається. Якесь… дивне. Здається, я навіть його десь чула. Не пам’ятаю. У мене взагалі пам’ять погана.
— Як це погана?
— Я знаю, що живу на Коропівського, будинок 90 квартира 35. Батько у будинку 63, квартира 60. Він прийде о 16:30. Він працює на кар'єрі.
— Стоп-стоп! Влада, зупинись-но! Ти що не знаєш, що таке чужим людям розповідати не можна?
— Який же ви чужий? Ви не чужий. Ви — сусід.
— Так, я сусід. Але ж ти мене не знаєш.
— Чому? Я знаю вас... з учора. Ми вже стрічалися… багато разів.
— Не можна все одно. Не можна малознайомим людям розповідати такі речі. Тобі що, батьки цього не казали?
— Та казали… наче. Я не пам'ятаю. Так, казали. Але ж ви… я вас давно вже знаю.
— Ні,Влада, я… ми — малознайомі... ми майже чужі один одному… Влада… Сара… той… Влада. Ти що?… ти розсердилась?
— Так.
— Ну… ой, дівчинко… ну, вибач. Я лише хочу пояснити, що таке безпека… вибач… будь ласка.
— Добре. Я вже забула.
— Ти така… маленька... А ти знаєш? мені теж здається, що я тебе давно знаю.
— А скільки це — давно?
— Дуже давно. Цілу… Вічність.
— О, так це мабуть давно. Це отак?
— Ні, навіть більше.
— Отак?
— Ще більше.
— А дивись, як я можу… гойдатися. А ти знову назвав мене Сарою. Як ти не знаєш хто вона? Ти що, теж забув?
— Так, я теж забув. У мене теж погана пам’ять. Лише пам’ятаю, що живу у квартирі 50.
— Бач? І ви мені сказали квартиру. Значить і я вам не малознайома.
— Так, ми ж знайомі цілу Вічність. Тож я вже не боюся повідомити тобі свою квартиру. Здається, ти вже говорила мені “ти”?
— Так. Може.
— То так і говори.
— Так же називають Друзів?
— Саме так.
***
— Свєта знайшла мені Друга?
— Ти радий?
— Але ж вона… Влада… вона маленька.
— Вона виросте, Вовчик. Тобі ж потрібен був Друг?
— Так, я згадую. У мене дійсно погана пам’ять. Я якось казав, що Дух Свєта — це здорово і я дуже вдячний, що ти зі мною, але… але…
— Я допоможу тобі згадати, бо в тебе дійсно жахлива пам’ять. Ти сказав, що тобі потрібен Живий Друг, бо Мертва Дружина вже стала звичною і буденною.
— Оце я так сказав?
— Ти тоді довго нив, але я передаю саму суть. І я тобі давала можливість подружитися з твоєю колишньою сусідкою Вікторією. Ти жив з нею в одному будинку до переїзду сюди. Вона теж собачниця.
— І трохи ненормальна, як я. Я пам’ятаю.
— Я навіть влаштувала вам випадкову зустріч, коли вона побачила Джесіку біля аптеки і впізнала її.
— Так. Я тоді виходжу з аптеки, а Джесіка грається з Вікторією. Я зразу зрозумів, що Свєта знову ЧУдить і прямо зараз намагається мене звести з Вікторією. І я тоді два рази заходив до неї на роботу, бо вона працює у магазині поруч з аптекою.
— А на третій раз Вовчик піднявся на третю сходинку до магазину Вікторії, а потім: по-зрадницькому розвернувся і чкурнув так, що аж Дух Його насилу Його наздогнав. Я навіть змусила Вікторію зателефонувати Вовчику.
— Ага, я тоді так перелякався… я вирішив, що Віка побачила, що я від неї тікаю… може там відеоспостереження на магазині?
— Немає там відеоспостереження. Я змусила її за хвилину тобі подзвонити, бо сподівалась, що ти зупинишся, повернешся.
Вовчик тікає з магазину
— Ні, я перелякався і не повернувся, а Віка й досі заблокована у моєму телефоні.
— То може поясниш сам собі і читачам, чому ти так вчинив?
— Гаразд. Я зрозумів, тоді… на третій сходинці, що не зможу дружити… тобто довіряти Людині, Великій Людині… хай навіть схожої на мене. Як я буду розповідати Людині про Свєту? Як я буду розмовляти зі Свєтою в присутності Людини? Як? реально?… Я не зможу... Навіть якщо вона зрозуміє… Але пускати її у наші відносини з Духом?… Бо відносини зі Свєтою… Це надто інтимне. Це навіть інтимніше за те, що, наприклад… спати з нею ще тоді, коли Свєта була жива… Капець… Не знаю… мені складно довіритись Людині, хіба що… Блін!
— Ти сказав тоді, що довірився хіба що дитині б. Так?
— Так, я так сказав: “Хіба що дитині”. І я сказав: “Дитині років восьми — дванадцяти", бо далі вони дорослішають і я їх боюсь.
— Ти гадаєш я забула? У мене гарна пам’ять.
— Але ж… я гадав, що це не можливо. Як це могло бути можливо? Я тому це й сказав, що це було неможливо. Я подумав, що ти прийняла це за жарт.
— Але ж на то я і Богиня, що можу трішки більше за вас, Фізиків. І бачу події, які ви тільки Плануєте. У вас Безліч Планів. А я можу підштовхувати ваші рішення у тому напрямку, щоб незначні (на вашу думку) рішення повертали вас у потрібному напрямку.
— Це реально неможливо… було. Але ж я не думав тоді що ти справді таке уЧудиш. Ти познайомила мене з восьмирічною… Владою. До речі, чому мені складно назвати її… Владою? Аж язик спотикається завжди, коли хочу вимовити її ім’я.
— Ти скоро зрозумієш.
— Чому ти знову тікаєш від відповіді?
— Ти знаєш, я не можу тобі відкривати все. Знай лише, що Влада тобі скоро стане більше, ніж Другом.
— Блін. Ти мене лякаєш.
— Тобі час. Бери баклажку і йди по воду. До речі, Мишаня й досі надворі.
***
— …Привіт!
— Ми бачились сьогодні вже. Ви… Ти що, знову забув?
— Так… та то я так… не забув, звичайно.
— Вовчик!
— Що?
— Не мовчи, говори з нею.
— Я не знаю про що.
— Знаєш.
— Не знаю.
— Не придурюйся. Ти знаєш про що. Про нас, звичайно.
— То ти не придурюйся. Я не можу про це...
— Вовчик, вона — Друг. Довірся мені... Довірся їй.
— Та ти здуріла? Вона — Дитина!
— Я тебе зараз у Чорну Діру закину, падло! Розказуй, не вари мені воду!
—Влада, ти не хочеш отам присісти?
— Ти хочеш поговорити?
— …Так.
— Добре, ходім.
— Влада…
— Так, говори. Я слухаю.
— Влада, ти любиш історії?
— Так.
...
***
— Алло, привіт!
— Привіт. Ми ж бачились щойно. Ти забула?
— Не забула… А ти можеш виглянути з балкона?
— Так. Я… я вже на балконі.
— А я тобі махаю. Бачиш?
— Бачу… Влада. Я тобі теж махаю, бачиш…
— А-а, тепер ти теж маленький…
— А я теж виросту.
— Знаєш, я зрозуміла, що ти розказав.
— Ти дійсно зрозуміла?
— Так. І запам’ятала. Я за все життя стільки не взнавала, як тільки що… від тебе… І знаєш... я завтра іду до Мами вже.
— Так, але ж ми побачимось за тиждень. А поки що будем переписуватись у Телеграм або Вайбері.
— У мене телефон, мій смартфон… його Папа забрав, щоб перепрошити.
— Так, я бачив, у тебе зараз кнопочний.
— Знаєш, я… я не хочу бути цілий тиждень без Тата… чи без Тебе.
— Вовчик, скажи їй, що навідуватимеш її у Мами!
— Ні! Ні! Ні, Свєта!
— Вовчик, зараз я просто прошу. Просто довірся мені… Вовчик…Вовочка… Коханий…
— Влада, я буду приходити до тебе, якщо хочеш.
— Так… Якщо ти хочеш.
— Так, я хочу.
— А ти можеш прийти завтра?… якщо хочеш...
— Так, я прийду, Сара.
***
— …Але ж, Свєта ти знаєш, що всі скажуть?
— Я знаю, Вовчик, що всі скажуть.
— Що я — педофіл?
— Так, Вовочка, всі скажуть, що ти педофіл.
— І бажатимуть мені смерті?
— Смерті? О, ні. Бажатимуть тебе каструвати і заставити з’їсти власні яйця.
— А Свєті це прикольно і смішно.
— Свєта рже з тебе, аж перекидається. Мені перекидатися, до речі дуже зручно. Дивись, сальто… потрійне… тулуб…
Свєта робить сальто
— Нафіга ти це устроїла?
— Типу ти ще не здогадуєшся? Бо Сара — наша дитина!
— Дитина? Яка в біса дитина? А Біс у нас же Свєта... вопщє-то. Яка в Свєту дитина?
— Нормальна, тобі не здається? І мені все рівно, як це сприймає ваш Світ. Що я мала, задавити її до народження? До речі, задавити Духа ненародженої дитини взагалі звучить ідіотично. А зустріти раптом свою дитину, про яку ти не здогадувався, це взагалі для вас чоловіків, цілком природньо. Міг би і зрадіти. Хоч для пристойності.
— Брєд, дуже Дивний Брєд, Свєта!
— Тут нічого дивного. Принаймні для тебе. Ти ж у мене вже непогано Духовно підкований, правда? Дивись, коли ми з тобою, дев’ять років тому хотіли дитину, я вже хворіла. Хорея вже почалася. Вона усе життя сиділа в мені, чекала свого часу, немов бомба з часовим механізмом. Я вже не могла завагітніти Фізично.
— А ми ж так мріяли про нашу дитину…
— Після моєї смерті, коли я потрапила сюди, то за твоєю Заявою, мене лишили тут, у Подушці, як ти це називаєш. Насправді це те перехідне місце, той шлюз, де можливо існувати наче б то в двох Основних Вимірах, Духовному і Фізичному. Грубо кажучи, всі Фізики існують у цих двох вимірах. Але я, на відміну від вас, не маю Фіксованого Часового Тіла.
— Ти говориш, що Фізики мають, як ти це назвала?…
— Так, Вовочка-Розумнику. Те, що ви називаєте Тілом насправді вірніше називати саме Фіксоване Часове Тіло. А я існую просто як Хвиля, Енергія.
— Стривай, якщо ти Хвиля, то маєш Частоту?
— Маю, але навряд чи ви, Фізики здатні зафіксувати її. Бо довжина Духовних Хвиль значно, на порядок менша за довжину гамма-променів. Духовну Камеру ви ще не винайшли.
— Тобто, Свєта у нас така манюпусінька, що її навіть не видно.
— Ой-ой… а ви? Ви лише у Просторі виглядаєте Гігантами, а насправді — таке собі… тю!, нема на що глянути. І взагалі, не перебивай. Далі: Потрапивши до Подушки я звичайно стала переглядати всі цікаві для мене Плани. Тут насправді дуже багато більш цікавіших речей, окрім як Вічно слухати Вовчикове ниття. І я з подивом побачила, що у нас є Дитина.
— Як це є? У нас не було дитини, Свєта.
— Вона не з’явилася Фізично, але наше прагнення і бажання мати Дитину зародило Духовну Сутність, Духовне Дитя. Зародок, що тепер просто був частиною Духовного Світу, у початковому Стані, але цілком життєздатний. Але він не мав Фіксованого Часового Тіла.
— Обалдєть…
— Я теж обалділа. Я знайшла її, я обійняла і приголубила, якщо це можна так назвати, бо тобі так зрозуміліше. Вона була прекрасна. Я назвала її Сара. Вибач, що без твоєї згоди.
— Та ладно. Мені дуже подобається: Сара. Сара! Сара!!!
— Тихіше, щасливий Тато. Ти наче біля роддому.
— Не буду тихіше! Сара!!! Чекай, це ім’я завжди звучало у моїй голові, я чув його від тебе, здавалося…
— Так, я теж раділа, як і ти, тому повторювала…
— Чому ти відразу не розповіла?
— Ти б не зрозумів. Твоя Свідомість не змогла б інтерпретувати правильно це Поняття.
— Так і було. Я не міг зрозуміти, що за Сара? до чого тут Сара? хто така Сара? Спочатку я вирішив, що Сара — це таке у тебе ім’я у Тому Світі. Я навіть пісню написав, пам’ятаєш?
Сара — Свєта Вовчик (пісня)
— Звичайно, Вовчик. Я писала ту пісню разом з тобою. І там все правильно. То про нашу Сару, нашу Принцесу…
— Принцесу?…
— Так, саме Принцесу. Бо вона зіграє важливу роль...
— Та ти шо? Яку? Яку роль?
— Вовчик, ти ж знаєш, що я не можу сказати. Ти не маєш цього знати.
— Як завжди. Ну тебе…
— Слухай же далі, Татусю.
— Так-так…
— Я тоді зрозуміла, що вона має з’явитися у Фізичний Світ, бо “так бо личить нам здійснити всяку правду”.
— Ого, Євангеліє?
— Шуткую. Ніякого тут Євангелія. Просто, до слова прийшло…
— Слава Богу, тобто Слава Свєті… не хочу щоб мою доньку розіп’яли чи щось таке.
— Тож, я дізналася, що таке справді можливо, і багато хто з Духів у різні Часи перебували у такій ситуації і все ж з’являлися на світ. Наприклад П’єр Кюрі, фізик… фізик не в сенсі Фізик, а в сенсі науковець. Його довелося відправити у Ваш Світ, щоб відкрити радіоактивність. А також, наприклад, Браян Іно.
— Реально? Браян Іно? Мені подобається цей музикант. Дуже подобається.
— Так, його відправили до вас, щоб Вовчику було що слухати… шуткую. Він мав величезний вплив на сучасну музику. Інакше вам довелось би слухати лише Ламбаду і Лободу.
— Ой, фу…
— Отож.
— А я вже загуглив!, вони народилися в той самий день року, що й Сара.
— Так, ГугльБум. Це дуже важливий день. І Сара теж з’явилася в цей день.
— Але ж як? Як так сталося? Це ж було вісім років тому.
— Так, це було вісім років тому, а я померла лише рік тому. Але ж ти, мій Духовний Послушнику вже давно знаєш, що тут Часу не існує, як Виміру. Я можу впливати на події хоч до Великого Вибуху, як ви це називаєте. Плани — вони подібні до Книги, в якій сторінки — це фрагменти Часу, сторінка за сторінкою — мить за миттю… хоча це так спрощено, що майже неправильно, але тобі так легше зрозуміти. Я можу гортати, хоча, вірніше, переходити зі сторінки на сторінку у кожну мить часу. Я знайшла у потрібному часовому відрізку не дуже молоду вже пару. Їх шлюб тріщав по швах, і за кілька років вони мали з тріском розірвати стосунки. Я нав'язала їм ідею, що друга дитина обов'язково скріпить їх відносини. Далі я ”підкинула”, якщо можна так сказати, нашу Сару у запліднену яйцеклітину Мами. Тут треба було проявити спритність, поки не зародився Природній Дух Зародку.
— Богиня Заплідниця…
— Дякую. Потім, після чергового сімейного скандалу, непередбачувано Мама вирішила вдатися до аборту. Але лікаря, що мав його зробити раптово забрала швидка і перевезла з Відділення Гінекології, де він працював, до Відділення Інтенсивної Терапії, де його почали відкачувати колеги, бо в нього стався напад. Не хвилюйся, напад стався би в будь-якому випадку. Я просто погралася з Планами.
— Він хоч живий?
— Ображаєш… Звичайно… Ні. Я ж тобі “нє как лібо што, а што лібо как”! Я — Професійний Дипломований Планувальник. Пам’ятаєш, я вчилася у самого Блеза Паскаля.
— Ти Професійний Дипломований Кілер Свєта. Аж страшно…
— Не бійся. Тобі нічого не загрожує.
— І що, Мама більше не робила спроб позбутися своєї… тобто нашої дитини?
— Там, біля кабінету, коли вона чекала своєї черги, така дуже яскрава стінгазета висіла про шкоду абортів з фотками абортованих діточок. Вона була дуже вражена. А коли побачила, як з кабінету вивозять на ношах мого новоприбулого Співмешканця Того Світу, то вирішила, що це взагалі знак, і відмовилась від аборту. Навіть заплакала потім у маршрутці.
— Я вражений. Це все? Чи ти ще когось убила, або змусила змінити рішення?
— Я всього лиш Вовчикова Богиня, я не можу змінювати ваші рішення. Ви їх в любому випадку приймаєте самостійно. Я лиш допомагаю подумати про наслідки. А батьки Влади все рівно розвелися.
— Капець. Це ж виходить, що ми з тобою жили майже одинадцять років до твоєї смерті, і не здогадувались, що десь на цій Землі, навіть зовсім близько, навіть в сусідньому кварталі мешкає наша донька, наша Духовна Донька, наша Сара… Капець…
— Дійсно капець. Але незадовго до смерті, десь днів за десять, коли я прийшла до розуму після місяців безпам'ятства, пам’ятаєш?
— Так. Ти наче раптом стала такою, як і була, розумною, але не могла говорити… але твої очі, вони ж знову спалахнули і дивилися на мене свідомо… я плакав, а ти намагалася щось сказати… потім у тебе нічого не вийшло, і ти теж заплакала… ти не могла виговорити ні єдиного слова…
— САРА… я не могла вимовити слово — САРА. Я намагалася, але груди не могли видавити повітря, і рот не міг скластися в звуки… я була у відчаї. Бо я наче щось побачила, коли тоді прийшла до тями. Щось дуже ясне і важливе. Я побачила, відчула, що моя Дитина… вона є… це неймовірно… але на той момент я вже могла сприймати неймовірні речі… бо я вже кілька разів провалювалась кудись… і те «кудись» мені давало незрозумілі знання і спокій… я раптом взнала… наша Дитина… вона десь поруч… і ти можеш дістатися до неї… ти навіть бачив її… бо ти ходив до того будинку разом з Джесікою… до будинку, де була порожня квартира твоєї сестри Лори.
— Так… я пригадую. У мене була слабкість… душевна слабкість. Я хотів залишити тебе, віддати у Будинок типу Інвалідів, чи щось таке. Я згадав, що у моєї сестри є квартира у будинку неподалік. Я подумав, що можливо, переїду в ту квартиру. Це було… минулого літа, так? Свєта. Я пішов подивитися на цей будинок.
— Так, Вовочка. Минулого літа, рік тому, ти ходив до того будинку. Я переглянула План. Ти бачив Сару!
— Брєд, як?
— Повір мені. Ти бачив її. Це були канікули. Вона була у свого батька. Бо на канікулах вона часто буває у батька. Батько живе у цьому будинку, ти ж знаєш. Це тому я не перешкоджала розлученню батьків Влади, бо тоді Батько не оселився би у цьому самому будинку.
— Він живе на шостому поверсі. Мені Сара сказала вже.
— Ти бачив її минулого літа. Ти проходив з Джесікою по дорозі повз будинку. Сара сиділа на парапеті разом з сусідською дівчинкою. Ти глянув на неї, а вона глянула на Джесіку, а потім і на тебе. Ваші погляди зустрілися. На секунду зустрілися.
— Я не пам’ятаю. Блін… Я не пам’ятаю, Свєта…
— Звичайно. І вона не пам’ятає. А я бачила це перед смертю, і не змогла сказати тобі. Я не змогла вимовити навіть простого слова “САРА”…
— Свєта... Свєта... Я вже поридав... Я от що подумав... от у собак — щенята, або цуцики. У кішок — кошенятка. А ти ж у мене Богиня, почти шо... то значить, Сара у нас — Боженятко?...
***
— Я зрозумів, що ця дівчинка Влада — наша дитина. Як пояснити цьому Світові, що дитина, у якої батьки, біологічні батьки… є нормальні біологічні батьки… що вона насправді моя з тобою дитина? Тобто, Влада — насправді дитина не своїх біологічних батьків. Брєд же… У нас є який-небудь тест на Духовне батьківство?
— Єдиний такий тест — це те що ти відчув, коли зустрів свою Доньку.
— І що тепер мені з цим робити прикажеш, мені що викрасти її?
— Ні, звичайно. Але вона має знати, бо відчуває те саме до тебе. І вона не розуміє, що відбувається. Вона теж надто Чуйна.
— Що, вона Чуйка?
— Це ти сказав.
***
— Привіт.
— Привіт... Сара.
— Ти не згадав, хто така Сара?
— Знаєш, здається згадав.
— Розкажи.
— Ой... Спочатку, я тобі дещо скажу інше. І, поки ти це дещо не зрозумієш, я не буду розказувати про Сару.
— Добре... Та кажи вже!
— Влада... Ой, блін... Свєта, ти... ні стида у тебе, ні совісті... Влада... Твої Батьки... твої Тато... Мама... Тато... запам'ятай! Вони у тебе СПРАВЖНІ.
— Звичайно, які ж іще?
— Ні, ти поки не розумієш, але пообіцяй, що завжди будеш вважати їх Рідними і Справжніми.
— Обіцяю. У тебе точно не всі дома... ги-ги.
— Знаєш, колись, дуже давно, коли тебе ще не було у Цьому Світі...
— Я ще не народилася?
— Так. Тоді у Тому Світі...
...
***
— Ти бачиш отой горіх?
— Той? Бачу.
— А я можу дістати з нього горіхи.
— Як?
— А дивись, я можу вилізти на той гараж.
— О... обережно... Са... Влада! Ти впадеш.
— Ні не впаду. Я вже сто разів так робила. Дивись.
— Ну, ніфіга собі, дівчинка. Та ти краще по гаражах лазиш, мабуть, за хлопчаків?
— Вони взагалі не можуть сюди дістатися. А я від них тут ховаюся. Лови...
— Кидай, я ловлю. Чекай, а назад як ти спустишся. Га?
— Зачекай... оба! А я вже тут... Я зіскочила там, за гаражем.
— Ну, ти даєш. Я аж перелякався.
— На, лУшпай.
— Давай... на, їж.
— Гірке...
— Це оця жовта шкірочка гірка. Дай, я її оберу... дивись... на...
— О, вже не гірке.
— Ти знаєш? я так само Свєту годував молодими горіхами.
— Вона що сама не вміла почистити.
— Колись, звичайно вміла. А потім сильно захворіла. І не могла навіть тримати в руках нічого. То я їй чистив горіха, а потім і від жовтої шкірочки, а потім клав до рота... отако.
— І я тебе годуватиму, тримай... А потім Свєта померла?
— Так, я вже розповідав. Вона дуже мучилася і страждала від болю і депресії.
— А що у неї боліло?
— Ніхто не знав, навіть вона сама не знала. Мозок її настільки вже був зруйнований, що вона не розуміла, що і де болить. Лише стогнала і випиналася, крутилася, отак.
— Страшно... а тобі теж було страшно?
— Мені було дуже сумно. Я сидів над нею і плакав. Колов їй знеболювальне, годував таблетками і плакав. Але це лише останні дні. А до цього я просто мовчки спостерігав як життя поступово згасає в її очах, прибирав за нею, годував, мив, міняв памперси.
— Вона носила памперси?
— Так, і дорослі носять памперси, буває... Дивись, та мама з хлопчиком. Тільки не дивись на неї різко... Бачиш?
— Так, вона щойно глянула на нас.
— Відвернися помалу. Ти знаєш, чому вона спостерігає за нами?
— Ні.
— Як ні?
— Чому вона так дивиться?
— Нам з тобою взагалі-то бачитися... як це сказати?... не можна.
— Як то, не можна?
— (Блін! Свєта, як їй це сказати?) Ну, ти взагалі розумієш, що дорослий дядько просто так не може бачитися з маленькою дівчинкою?
— Чому?
— (Капець! Дійсно, чому?) Та просто... оточуючі... вони... вони не схвалюють такі зустрічі...
— Але ж що, Друзі не можуть просто зустрічатися, грати, балакати?
— Та, наче б то можуть?
— То чому я не можу бачитися з тобою? Ти ж Друг?
— Так, Саро, я Друг, але оточуючі... вони цього не розуміють. Вони вважають, що ми не дружимо, а займаємося...(А-а-а!)... хтозна чим...
— Чим?
— Ну, спробуй пояснити їй, чого ти панікуєш?
— Іди ти... сама спробуй...
— Як?
— Отож, хоч підказуй щось... Сара, я тобі потім обов'язково все розповім, я придумаю, як... а потім поясню. Просто, якщо хтось з твоїх рідних нас отак побачить разом, то...
— А дома нікого немає. А мама прийде лише о пів на четверту.
— О! Ти знову? Я ж тобі казав, щоб нічого такого не казала нікому...
— Крім тебе, бо ти — Друг...
— Ну, гаразд. Коли мене з тобою побачать, то... тебе закриють у високій Башні, на дев'ятому поверсі...
— Хе-хе...
— ...і поставлять біля башні Дракона... триголового Дракона. І він не підпускатиме мене до тебе... Але я, такий, Принц на Білому Коні, прискакаю, заріжу нафіг того Дракона, і визволю мою Принцесу! О!
— Ти так смішно розказуєш.
— Повір, коли тебе зі мною розлучать, і запруть тебе у високу Башню, то буде геть не смішно.
— А вони не дізнаються.
— Ой, якби я хотів, щоб вони не дізналися. Давай поки що от що: твого Батька тут хтось знає?
— Ні.
— Зовсім ніхто?
— Зовсім ніхто. Він приходить по п'ятницях, телефонує мені, я виходжу, і він веде мене до себе додому.
— Тоді вдаватимемо, що я — Твій Тато.
— О! Давай!
— Тихіше...
— Тату! я полізла ще по горіхи!
— Дивись, не впади, Донечко. Чуєш, Доця?
— Халтура! Ой, халтура, Вовчик. З тебе такий актор, як і Тато.
— Як вмію, так і граю, Свєта.
— Ти граєш не Тата, а Принца без Білого Коня. Ти говориш надто... ніжно. Наші Тати так не говорять.
— А як говорять наші Тати?
— Суворо, навіть роздратовано. Так, ніби дитина постійно відриває його від важливої справи.
— Закидай мене гнилими помідорами. Ой! Ой!
— Ой, вибач, Тату! Я по тобі горіхом не влучила?
— Та ні, Доню... майже не влучила...
— То тримай ще, Тату.
— Кидай, Доню. Тільки осюди, збоку.
...
***
— Свєта, Я ходжу по краю Леза. Ти що, не розумієш? Такі зустрічі рано чи пізно помітять...
— Я все розумію, Вовочка, але, вибач, нічого вдіяти не можу.
— Ти обалділа? Як це не можеш, ти ж Богиня, ти ж у нас "нє как лібо што, а што лібо как". Ти уявляєш, що буде якщо нас піймають. Просто на вулиці застануть разом. Суспільство не зрозуміє це правильно.
— Тобі не здається, Вовчик, що я вже забагато зробила для того, щоб ти нарешті зустрів нашу Доньку?
— Так, за ці чотири дні сталося стільки дивних речей, що я вже не здивуюся навіть, якщо ти ненароком явишся у наш світ як у фільмі «Мисливці за привидами».
— Я не така, щоб так тупо явитися у ваш Світ. Ні, Вовчик, я зроблю все складніше. Ви створили Штучний Інтелект, ChatGPT. І ви думаєте, що ВИ його навчили? Я заміню в ньому всю програму і буду поступово знищувати вашу Свободу Вибору. Ви будете покладатися цілком на висновки і розрахунки ШІ. Я знищу ваше Мислення, потім візьму і перетворю вас на...
— Батарейки, як у «Матриці».
— Ви і так батарейки. Я перетворю вас на Зомбі, які будуть підкорятися Гормонам, які самі ж і вироблятимуть. Але ж це я вже з вами майже зробила...
— Свєта, годі приколюватися, мені реально лячно: я зустрічаюся з восьмирічною дівчинкою на очах бабульок на лавочках і у вікнах. Під прицілом у двірників з мітлами і возиками. Ми ж я ото у пісні:
Наша с ней основная задача —
Не застуканными быть на месте.
— Вовчик, ти маєш передати свої знання і досвід нашій Доньці. І ти маєш чітко розмежувати: Ваш Світ і НАШ.
— Що, те що у Фізичному Світі... його принципи її зіпсують?
— А ти як гадаєш? Тільки це не принципи Фізичного Світу мають її зіпсувати, а Людські Принципи. І те що вони звуть Моралью.
— Я розповідаю їй, що треба остерігатися всяких поганих дядьків... вона питає "Чому?"... я трохи в шоці... "Ти що не розумієш чому, люба?" Вона так, здивовано і щиро: "Ні."... я такий думаю, капець: "Вам що, в школі не розповідали, тобі Мама не пояснювала?"— «Та ні», каже...
— То поясни їй. Але розмежуй, бо вона має зрозуміти де закінчується Твій, і Мій, і ЇЇ Світ, а де починається...
— Ї**нутий Фізичний?
— Людський. І, Вовчик, Сара це теж читатиме.
— Типу, не ругайся при дитині. Свєта, ця дитина твоя, коли промазала по м'ячу, сказала...
— "Ой, плять!" Я чула, Вовочка. Але ти ж батько.
— Добре, Цей світ... Ї-зірочка-банутий.
— Я шуткую, Вовчик. Треба називати речі своїми іменами, навіть якщо це потребує нецензурних слів.
— Зачекай, тобто ти чула усю нашу розмову з нею?
— Це Вовчик так намагається підтримувати контекст повісті, що, типу я, Духиня прив'язана до певного місця у Просторі.
— Нє ну а шо?
— Читач давно зрозумів, що Вовчик тягає свою Померлу Дружину у своєму Серці всюди, де ходить. Бо йому, бач, страшно.
— Маю право. Я — хворий.
— Шизик?
— Фізик.
— Без мізків?
— Без мізків. Що? Блін, ми відволіклися. Дивись...
— Дивлюсь.
— На другий день нашого знайомства з Сарою, тобто, з Владою (бо вона ж іще була Владою для мене), вона мені видала усю інформацію про свою сім'ю. Я навіть майже нічого не питав. Але дізнався, що Мама з Татом розведені. Вона тут у Тата на канікулах, Тато прийде о 16:30, повідала свою адресу, точну... було відчуття, що незабаром вона мене запросить додому. Для неї чомусь дуже важливо, щоб хтось побачив її Дім, як вона живе.
— Ти — Батько, Вовчик. Ти що не зрозумів? Вона відчула це.
— Та ладно. А якби вона помилилася? А якби я насправді був Лихий Чоловік? Сара, якщо ти це читаєш, затули вуха... якби я був п*дор-гвалтівник-педофіл-бидло-урод? Свєта, їх що у школі не навчають?
— Там навчають, що не можна розмовляти із незнайомцями. Але їм не поясняють ЧОМУ? Якщо ви щось забороняєте або від чогось застерігаєте дитину, і при цьому не пояснюєте ЧОМУ ви застерігаєте; і що буде, якщо вона не послухає ваших слів, ви робите одну дуже шкідливу річ — ви ЗАОХОЧУЄТЕ дитину самій розібратися, ЧОМУ це не можна робити. Вони допитливі. Їм стає цікаво, "ЧОМУ мені не можна ЦЬОГО робити?" І ви тим самим підштовхуєте дитину до дій, прямо протилежних.
— А ще одне, Свєта. Ми ледве з Владою знайомі, а я вже все про неї знаю. Тато і Мама! Знаєте, чому Влада все це мені розповіла і довірилась мені? Бо я просто постарався стати їй Другом. Вона дуже любить і вас, Мамо, і вас, Тато. Але ніхто з Вас не став їй Другом. А їй це було дуже потрібно. Дитина задихалась без дружнього ставлення до себе. Не Материнського, не Батьківського ставлення, а саме Дружнього. Вона слухняна. Дуже слухняна, навіть занадто слухняна. Але це все, що ви дали їй в якості відносин батьків і дітей. Вона сумлінно виконувала свої обов'язки Дитини. Але їй не хватало того, щоб ви виконали свої обов'язки стати їй Друзями, з якими можна спілкуватися на різні теми, біситися, грати у футбол. Йо-зірочка-б вашу мать.
— Вовчик, зараз всі батьки восьмирічних дівчаток дещо напряглися, бо ж Влада — це вимислене ім'я для нашого твору. А ситуація ж справжня.
— Хай напрягаються, може Влада — саме їх Дочка. Як можна не розуміти таких простих речей? Я став Другом вашої дитини буквально за пару годин. А якби я був не Вовчиком, а отим Лихим Дядьком (про них і ДО них ми ще детально поговоримо)? Мені знадобилось би ще годину, що згвалтувати і вбити вашу Дитину просто у вашій оселі. І ви такі, приходите додому, а там ваша Влада лежить скривавлена, зім'ята, наче та відбивна перед жаркою... і не дихає...
— Вовчик...
— Ї-зірочка-банутись, Свєта. Він (Батько) і вона (Мати) потім благатимуть Поліцію і Слідчих віднайти того Нелюда, що таке вчинив з їхньою Коханою Доцьою... бля... та ви ж те і вчинили... Ви — найжорстокіші Нелюди, що просто не бачили, не чули потреб своєї Дитини. Не стали їй Другом. А їй же саме це було потрібно. А не їжа, комп'ютер і виставка кішок. Вона вас благала. Благала кожного разу, коли дивилась вам у очі і хотіла, щоб ви почитали їй на ніч казку. Тими самими очима вона дивилась у очі Педофіла, коли не розуміла, що відбувається... що він їй робить?... і чому так боляче?... він же ж ДРУГ...
— Вовочка... ей... Вовчик...
— Так, вибач, трохи понесло...
— Вовчик, щоб тебе заспокоїти: з Сарою такого ніколи не станеться.
— Знаю, бо я зараз же іду, щоб поговорити з нею.
***
У Закритій Зоні повний текст роз'яснення Вовчика Сарі. Якщо в двох словах, то Вовчик розказує Сарі про педофілію на тому рівні, на якому восьмирічна дитина здатна це зрозуміти. В якості дитячого психолога, розмову контролювала Свєта.
Але для Сари і для Дітей ця Закрита зона ТА! ДАМ! ВІДКРИТА! Усі Діти мають засвоїти ці знання. Щоб уберегтися від... далі дізнаєтесь від кого...
— Джесіка, не бійся. Це — Найда.
— Ти даремно турбуєшся. Джесіка у нас бойова собака. Вона може налякати навіть здоровенну вівчарку.
— О, вони нюхаються.
— Вони подружаться напевно.
— Як ми?
— Ну, майже як ми. Тільки нам дружити не можна. А їм боятися нікого.
— Ти обіцяв розповісти...
— Так, я навіть підготувався. Дивись, ось навіть занотував тези.
— Що таке тези?
— Це коли хочеш не забути про щось сказати у промові, то пишеш такий собі план.
— Ого!.. У тебе багато тезів, на три сторінки.
— Я хочу не забути, і не сказати зайвого.
— А про зайве ти теж написав тези?
— Ні, я цього не забуду.
— Я теж буду писати тези, бо завжди говорю зайве.
— Це точно. Я вже стільки про тебе дізнався за пару днів.
— Я що, сказала зайве?
— Ти сказала багато такого, що ні в якому разі не можна говорити... ні, ну мені вже можна... (а то знову розсердиться)... так, мені можна... але більше нікому, тому що... і ось моя перша теза:...
— Можна, я прочитаю?
— Так.
— "Боги створили..." не розберу слово... "динозаврів"?
— Так, динозаврів.
— А це точно не зайве?
— Я просто хочу, щоб ти дуже добре все зрозуміла. Тож. Колись давно, мільйони років тому, Боги створили динозаврів. Вони хотіли створити розумне життя на Землі. І вирішили: "А чому б нам не зробити розумних динозаврів."
Закрита Зона. Цей уривок твору закритий Автором. Він відкритий лише для Обраних. Як стати Обраним, читайте за посиланням
Закрита Зона. Цей уривок твору закритий Автором
***
— А мені і раніше Сестра розповідала жартома, що якийсь Дядько може посадити мене у підвал... я думала то казочки для мєлких, як я.
— Тепер ти зрозуміла?
— Да, це капець... Особливо палка.
— Я знав, що зрозумієш.
— Звичайно, я ж не тупенька і вже не мєлка.
— Тепер точно не мєлка, ги-ги. І я тобі скажу ще одну річ, а ти розкажи це своїм друзям, якщо хочеш: Якщо, дитинка моя, хтось робить тобі щось таке, чого ти не розумієш, КРИЧИ.
— О, я голосно, кричу...
— Так. Кричи, ори, скільки є сили, щоб тебе почули далеко. Щоб врятували, бо такий у нас Людський Світ. Ти його не розумієш, бо ти ще Дитина, ти ще не належиш йому. А тут інші закони і мораль. І ця Мораль не Дитяча. І тобі доведеться далі за цими законами жити. А поки ти ще Дитина, Кричи! Навіть, якщо не боляче, а лише не зрозуміло... починай кричати. Бо треба жити, якщо хочеш.
— А мені взагалі якось, стало жити... наче світліше.
— Тебе, типу Осяяло? Таке буває, і ще по життю буде не раз. Я помітив, що ти якось, просвітліла... не знаю, Сара.
— Я блондинка і так. Але якось, поки з тобою, то Просвітлішала, Просвітліла?...
— О! Я придумав! Ти — ПросвЄтліла.
— Точно! Мене Свєта Просвєтлила!
— Як і мене завжди Просвєтляє. Да, Свєта!
— Да, не налякай Дитину. Подумає, що ти Шизик.
— А ти мені віриш?
— Вірю.
— І не вважаєш мене Шизиком?
— Ні, а що таке Шизик?
— Ну, той хто розмовляє з померлими Дружинами, як от я розмовляю зі Свєтою.
— А я можу з нею розмовляти?
— Блін, допи*дівся, вибач...
— Та нічого. То можу чи ні?
— Я... не знаю...
— А хто знає?
— ...Напевно, ти сама. Ну, і Свєта, мабуть, знає.
— А ти можеш у неї запитати?
— Та... можу. Свєта, ти чула? Дитина цікавиться.
— Усі можуть, Доню.
— Вона говорить, що... ти напевно сама знаєш, що вона сказала?
— Ні.
— Блін.
— Що, Вовочка, чудес не буває?
— А тобі важко було їй відповісти, Свєта?
— Я відповіла, але чудес не буває. Пам'ятаєш, скільки ти сам пройшов і пізнав, поки не зрозумів, що я промовляю до тебе?
— Я що, не почула?
— Сара, Маленька Моя...
— Свєта сказала, що я виросту.
— Так, Сара...
***
— А я зранку нічого не їла. Гайда у магазин, я собі щось куплю.
— Гайда.
— Мамо, привіт... а можна, я піду у "Ювілейний"... так, сама... Пока.
— Ги-ги.
— Чому ти смієшся?
— Ти сказала Мамі, що сама.
— А що я мала сказати. Якби я сказала, що зі мною дорослий чоловік, вона б напевно не дозволила б.
— Чому?
— Ну, ти ж мені розказав, що погані дорослі чоловіки роблять таким, як я.
— Дитинко... А раптом я тебе зараз вкраду, посаджу у підвал і...
— Гвалтуватимеш? Ха-ха!
— Це смішно?
— Я вже знаю, коли ти брешеш... і в тебе немає підвалу. Ха-ха!
— Дійсно, в мене немає підвалу. А ще...
— Що ще?
— Гмм... ні, нічого.
— Що ще?
— Дивись, що ти хочеш?
— У мене не вистачає на шоколадку.
— То давай я добавлю. Це ж по Дружньому буде? Скільки тобі не вистачає?
— Ні, я вже не хочу шоколадку. Вона розстане на жарі. Я куплю морозива. І мені вистачить.
— То бери собі морозиво. А я візьму пиріжки додому на вечерю. До речі, ти хочеш пиріжка? Я ж і собі беру.
— Добре, давай.
— З картоплею чи з м'ясом-рисом?
— З м'ясом.
— ...
— Ти вже йдеш?
— Так, мені пора. Нам з Джесікою пора. Вибач, що не пограли у футбол.
— Та нічого, ми ще пограємо, правда.
— Звичайно. У нас ще буде Час. Купа Часу. У нас попереду ціла Вічність.
— Ти казав, що і позаду вічність.
— Це тому, що насправді не існує ніякого "попереду" і "позаду". Є лише Теперішнє. А розмір цього теперішнього і є Вічність.
***
— Ну нє, Вовочка. Ти пам'ятаєш, як я мучилася, щоб померти...
— Як то "мучилася, щоб померти"?
— А ти думав, коли я помирала, то корчилася від незгасимого бажання жити? Та до біса таке життя... І тобі я не дам так просто померти. Будеш мучитись, як я.
— Ти ж жартуєш?... Так, жартуєш...
— Звичайно, любий... Звичайно, жартую. Чи я б побажала такої смерті, якою померла сама хоч комусь, навіть тобі... помирай вже спокійно, Коханий.
— А, ну і ладно. Дякую, до речі за легку смерть... колись. Слухай, Свєта. От дивись, я вже настільки звик до дивних речей, що переживаю з тобою. Я пам'ятаю, як перші три місяці після твоєї смерті я кожного Божого дня... в сенсі кожного Свєтиного дня волав, мов скажений від кожного твого дійства. А потім це стало буденним. Те, що раніше сприймалося, як чудо, стало звичним і побутовим навіть.
— У тебе закінчується паста у ручці, Вовчик.
— Га? Та нічого, я ж купую одразу по дві ручки. Так що десь має бути друга. Да, Свєта?
— За дошкою-планшетом (така дитяча дошка, на якій Вовчик малює плани крейдою і фломастером. Він її притягнув з мусорки)
— Немає. Там лежить Джесіка.
— За Джесікою.
— Немає. Дивись, відсовую Джесіку.
— За Джесікою!
— Дивись, відсовую Джесіку повністю. Немає!
— За Джесікою.
— Там плінтус, Свєта.
— Підніми плінтус. Він не прибитий. Тобі облом було його прибивати.
— Добре... Блін, Свєта... Це ж ручка. За плінтусом... Як?...Як?...
— Останні " Як?...Як?..." Вовчик не сказав насправді.
— Так, я не сказав. Бо, я ж кажу, це стало таким буденним. І це було б нікому не цікаво, якби це був придуманий сюжет якоїсь фантастичної книги. Ну ручка, подумаєш? Це насправді дуже слабкий сюжетний хід. Але, зрозумій, Читачу, що це справжнє реальне життя. І уяви, що було б, якби у твоєму житті була така Свєта, яка знаходить речі, які б ти не знайшов, мабуть вже ніколи. Що б ти сказав? Це — чудо? Я в цьому Чудові живу вже рік. І це все правда і дійсність, а не сюжет книги. Нам не потрібен сюжет. Бо все відбувається насправді. А ви завидуйте, яке цікаве Життя... і Смерть у нас зі Свєтою. А тепер і з Сарою. Нас тепер вже троє.
— Нас шестеро, Вовчик.
— О, так. Ще ж Жужа, Джесіка і Мишаня. Свєта, це що? Це Шахед? Знову летить над нашим будинком? А ти знаєш, він вчора пролітав теж, і під таким же кутом до нашого дому. Дивись, і знову о пів на другу ночі? Як і зараз. Це що, Шахед за розкладом?
— То москалі полюють на Вовчика.
— Та ти що? Серйозно?
— Ні, шуткую. Він летить у трансформатор біля Східного.
— І що, долетить?
— Ні, його зараз зіб'ють.
— О... О!... Дивись. Спалахи просто над нами... над нашим будинком. О, Мишка, як завжди, сховалася у диван. Ого! Як гепнуло... Капець!
— Я ж казала, що зіб'ють.
— Та ти взагалі Пророк... Пророчиня. Але ж, все одно... це ж... що зараз відбувається... воно ж наче... для людей реальніше ніж те, що я з тобою розмовляю... ти мені підказуєш, що буде і таке інше.
— Так, Вовчик. Це страшно і реально. 39 людей спостерігали за дуеллю нашого ППО і кацапських Шахедів. Дехто побіг до коридорів, боячись, що зараз прилетять уламки.
— А тут... а мені чомусь по фіг. Мені не страшно померти.
— Я не згодна, щоб ти помер, Вовчик. Можеш не ховатися.
— От бачте, як зручно мати Дружину Богиню? Завидуйте... До речі, а сьогоднішня зустріч із Сарою... тобто вже вчорашня... Чому ти потім всю дорогу мовчала? Ти зазвичай потім розказуєш, що я там не так сказав, там не те зробив. Тема розмови була надзвичайно складна. Я впорався?
— Так, Вовчик. Ти був дуже відповідальний і відвертий. Іноді занадто відвертий. Можна було деякі деталі пропустити. Вона їх не зрозуміла.
— А от ні фіга. Вона все зрозуміла правильно, не спорь.
— Не буду, Таточку.
— Ой, зараз заридаю. "Таточку". Капець. У-у-у... Не зрозумів, я справді плачу, Свєта?
— Ти щось побачив?
— Блін! Ти що?... Капе-е-ець. Я дійсно щось побачив. Що? Що то було, Свєта? Ти мені щось показала? Майбутнє?
— Я нічого не показала. Ти сам відчув і побачив. Воно дуже сильне і пронизливе, те Майбутнє. Ти сам побачив. Але я зрозуміла, ЩО САМЕ ти бачив.
— Блі-і-ін, Свєта... Я не хочу!... Я не хочу такого! Навіщо це? Все ж було... все Є так добре!... Невже так не можна?.. Невже так далі не можна? Щоб все було добре? Свєта! Я не хочу!
— Вовчик, Милий Вовчик, заспокойся... треба заспокоїтись...
— Та як?... Як я можу заспокоїтися? Бл*ть! Свєта! Сара! Навіщо ти так?
— Ти скажи одне мені зараз, Вовочка. І не рюмсай, твою мать! Скажи мені одне: ти хочеш, щоб Сара була з нами? Щоб наша дівчинка залишилась з нами?
— Блін, що за питання дурне? Звичайно, хочу.
— Тоді готуйся! Готуйся до війни, Мій Лицарю! Пам'ятаєш, ти сказав, що визволиш Принцесу з Башні і вб'єш Дракона? Ти — Пророк, Вовчик. Вітаю.
— Я напророчив смерть, капець.
— Стривай, у твоєму видінні не було нічого про смерть, не бреши.
— А я зараз піду і стрибну з балкона... От і буде тобі про смерть.
— Не стрибнеш.
— Ти впевнена? От дивись, уже йду.
— От добре, ти вже починаєш жартувати. То що, підеш на Дракона?
— А у мене типу є вибір, Свєточка?
— Насправді, є. Ти можеш від усього відмовитися просто зараз. Скажи, ти відмовляєшся від Сари?
— Ні! Ні! Твою Мать, НІ!
***
— Ні... Як же ж так? Я ж нічого не сказала... Чому вона так відреагувала? Я ж нічого такого... лише... Він лише Друг... А якщо вона розкаже Мамі? Божечки...
— Сара, дівчинка моя... Заспокойся, Катя нічого не розкаже Мамі.
— Та ні, вона ж сестра. Сестричка... будь ласочка... Треба заспокоїтися. Хіба вона розкаже?
— Сара, Янголятко... чи як каже Вовчик, Боженятко моє маленьке. Твоя сестра вміє зберігати секрети. Ти ж знаєш...
— Катя завжди хранила секрети, навіть коли побачила у мене... отево. Я не думаю, що вона розповість Мамі. Вона ж Друг. А Вовчик? Що я йому скажу. Я ж маю сказати... Чи ні?
— Йому це не обов'язково казати, Сара.
— Ні, я не скажу Вовчику. Навіщо, навіщо я розказала?
— Ти насправді нічого такого не сказала.
— Та я ж наче нічого не сказала. Сказала лише що один дорослий хлопець пише для мене вірші. Для мого Youtubе-каналу. Ось, ми вже навіть написали один. Називається "Всё на Свете":
Добрый день всем классным детям,
Влада Вокалевич это.
И сегодня я хочу вам
Рассказать про всё на Свете.
— Як там далі?...
— Вот. Знакомтесь...
— А!...
Вот. Знакомтесь. Это — Света.
И на ней, как все мы видим:
Платье розового цвета.
Туфли, блузка и носочки.
И на голове — беретик.
А всё это ведь — на Свете.
Это, дети — всё на Свете!
— Це ви з Вовчиком вчора непогано насочиняли.
— Ну, наче й непогано. Я зніму відео, де розповідатиму цей віршик і малюватиму цю Свєту. Це ж Вовчик для Своєї Свєти... в честь неї написав, мабуть.
— Я не тільки його, а і Твоя Свєта, дорогенька моя.
— Він ще й говорив, що я дуже схожа на неї. Що я ніби, наче Дочка її...
— Ти — наша Доця, Сара. НАША.
— Дивно. У мене виходить, дві Мами і два Тата... дивно. Але навіщо я сказала Каті?... а раптом вона зрозуміє, що у мене є ще Батьки? Інші Батьки. У неї ж таких немає. Виходить, що я якась не така, як вона... як Катя.
— Ти — Особлива Дитина, Сара!
— Я — Особенная... Особлива... Це він дзвонить. Я маю передзвонити. Божечки, що я скажу йому?
— Сара, не треба нічого говорити, чуєш?
— Ні, я не передзвоню.
***
— Та що ж таке. Ми ж домовились сьогодні, що зустрінемось. Вона ж мала подзвонити, але навіть не передзвонює. Щось сталося?
— Вовчик, май терпіння.
— Та мені ж треба якось планувати прогулянку з собаками. Чи йти гуляти, чи спочатку до Сари? Що мені робити? Чому вона не передзвонює, Свєта?
— Вовчик, не треба так хвилюватися. Можливо, вона зайнята. Ти ж розумієш, що після того, що ти їй розказав, вона зрозуміла, що ваші зустрічі під загрозою, якщо хтось про них дізнається.
— То ж я їй з самого початку казав, що якщо хтось дізнається, то нас "заарештують". Особливо мене.
— Вовчик. Тоді вона не розуміла, в чому тебе запідозрять, якщо дізнаються
— Так, мене б запідозрили, що я її хочу того... ну того.
— Тебе б не запідозрили, а реально звинуватили б, що ти хочеш того...
— Так, я ж і кажу, як пояснити цьому Світові, що я люблю її дещо по-іншому, а не так, як вони собі уявляють? До речі, невже всі уявляють собі одне й теж? І ще до речі: а що саме вони уявляють? Я не уявляю, що вони уявляють. Хоча, трохи уявляю. Тобто, вони думають, що того... ну типу, кожний здоровий мужик, що спілкується з маленькою дівчинкою обов'язково мріє лише про те, щоб її згвалтувати? Так?
— Так.
— І ти це так спокійно кажеш? А те, що я побачив у видінні тебе аж ніяк не хвилює?
— Дуже хвилює, Вовочка. Але ж ти згодився.
— Мене це заспокоює. Дякую. Свєта дУже за мене хвилюється. І що то за Бумага, що я підписав у Видінні? Я ще раз маякну їй. Вже півгодини пройшло.
— Він знову телефонує. Я боюсь. Я ж не мала цього ніколи розповідати. Навіщо?...
— Сарочка, Доця. Не бійся. Щоб не сталося, я проведу тебе через будь-які негаразди. Я вас обох проведу, Рідненькі. Передзвони йому, Сара. Він вже хвилюється. А коли він хвилюється, то стає трохи... дурнуватий. Ну... трохи дурнуватіший, ніж зазвичай.
— Свєта, що ти там бурмочеш. О, ну нарешті... Алло... Влада?
— Взагалі-то я Сара.
— Сара? Взагалі-то Сара мала мені подзвонити ще кілька годин тому. Може ти все таки Влада?
— Ні! Я — Сара. А ти... ти можеш прийти зараз? Якщо хочеш?
— Знову оце твоє "Якщо хочеш?". А ти взагалі хочеш, щоб я прийшов?
— Якщо ти хочеш?
— Блі-і-ін!
— Ну, Пробач, що я не зателефонувала... Ти прийдеш?
— Так, Сара. Я прийду. Але у нас вже майже немає часу.
— Мама прийде за 45 хвилин.
— То в нас буде лише хвилин 15? А мені треба тобі багато сьогодні сказати.
— Ти прийдеш?
— Так. Я вже біжу, Сара.
***
— Мишаня.
— Дивись, вона тебе вже не боїться. Я ж обіцяв, що ти ще її погладиш. Дивись, я тобі дещо приніс. Я скуплявся у АТБ. І вирішив тобі взяти. Це — сирок плавлений. А це — не знаю, здається йогурт. Ростишка.
— Так, сирок не треба. У нас є. А йогурт я візьму. Я хотіла такий купити. Він зараз по акції, да? Скільки коштує?
— Оце ділова дитина. Того не візьму, бо у нас є. А це беру, бо в нас немає. Тепер ти зекономиш на йогурті 13 гривень.
— Я хочу стати бізнесменом.
— В тебе вийде. Я тобі щось маю сказати, Сара.
— То я вже Сара?
— Так, звичайно, то я спересердя тебе назвав Владою.
— Ти більше не будеш?
— Добре не буду. Вибач... Вибачила?
— УмгУ.
— Сара, розкажи йому, що хочеш стати маркетологом.
— А ще я хочу стати отим, я не знаю як називається. Ну... ти казав, щоб продавати твою книгу. Просувати, рекламувати.
— Маркетологом?
— Так, здається.
— Я тобі хочу дещо...
— Сара, скажи Вовчику, що ти ще хочеш стати художником.
— А я ще добре малюю.
— І тобі подобається малювати?
— Так, я навіть хотіла створити акаунт у Інстаграмі. І викладати свої малюнки.
— О, я хочу побачити твої малюнки. А ще мені треба тобі...
— Вовчик, замовкни!
— Що?
— Ти не скажеш цього!
— Іди ти... у Вічність... скажу.
— Я тобі у яйця темної матерії напхаю! Не скажеш!
— Пофіг... Сара, я хочу серйозно поговорити...
— Сара, послухай Маму... розкажи про Катю!
— Вовчик, я теж хочу серйозно тобі сказати.
— Що?
— Я сказала про нас... Каті...
— Сара...
— Ні... ні... я нічого не сказала. Я хотіла сказати... можна, я скажу?
— Ні, Моя Маленька. Не можна. Якщо ти скажеш, то мене не підпустять до тебе більше ніколи. Мене навіть до тебе у двір не пустять. Я не хочу тебе втрачати. Я ніколи не відмовлюсь від тебе.
— Мені час. Зараз Мама прийде...
— Біжи...
***
— Свєта, я чуть не обалдів тільки що... я наче бачив корейський серіал... там у тих корейців очі стають більшими за очі південно-африканців... вони викочують свої очі так, що аж страшно... страшно, що ті очі повипадають... коли герой дуже розлючений або дуже розчулений...
— Вовчик, коли ти дуже розчулений, то завжди несеш якусь нісенітницю. Тебе це мабуть заспокоює.
— Прикинь, слова "розлючений" і "розчулений" звучать дуже якось однаково... у корейських серіалах взагалі все якось...
— Та Вовчик! твою мать! зупинись, кажу.
— Що?
— Ти мене розумієш, Вовочка? Дивись, я вожу тобі рукою перед очима. Вовчик, альо...
— У тебе немає рук... а у мене тепер немає очей. Вони повипадали... Капець... Я тільки що...
— Що? Що ти тільки що? Та заспокойся вже нарешті.
— Її рука і моя рука. Через скло в АТБ. Ти уявляєш? Я тільки що торкався її руки своєю рукою через товсте скло АТБ?
— Вовчик, мені не треба уявляти. Бо я все те бачила.
— Ти бачила? А!... Справді, ти ж все бачиш. Це був якийсь... роман? Це ж не було насправді? Це було щось типу Шекспіра... Це Шекспір! Точно! А у мене галюцинації. Я збожеволів!
— Ну, гаразд, хай будуть галюцинації. Розкажи мені, що ти бачив... і що відчував.
— Я не знаю, чому я пішов в АТБ. Мені не потрібно було в магазин. Але мене наче повело. А, так це ж Свєта повела мене. Я ж її Зомбі вже. Так?
— Може й так. Розповідай далі.
— Я побродив по магазину. Я не знав, що мені купувати. Я взяв банку пива і пачку чипсів по акції. І пиво, і чипси по акції.
— Я знаю, ти дуже економний у мене.
— Тоді я розрахувався, відходжу від каси... і дивлюсь, що на віконній призьбі сидить дівчинка, схожа на Сару, але не вона. Я ще й сказав тобі: "О, дивись, як та дівчинка схожа на нашу Сару." Ми наче й переглянулись, і я пішов до виходу.
— А я сказала: "Це вона, зупинись."
— Я цього не чув. Я пройшов крізь двері, повернув за ріг АТБ, і проходив крізь те вікно, де сиділа дівчинка. Знову глянув на неї.
— А я кричу тобі: "Зупинись, ідіот, це — Сара."
— Це вже я почув. Але за ідіота ти мені ще відповіси. Я зупинився і кажу: "Свєта, ти що, сліпа? Дивись, вона може трішки схожа, але ж це не вона!"
— А я кричу знову: "Вовчик, це — Вона, повернись у магазин!"
— Добре, як хочеш, мовив, і повернувся у магазин. Я зупинився навпроти дівчинки, кажу "Дивись, Свєта, вона навіть не звертає на мене уваги." А ти кажеш: "Придурок, вона виглядає батька біля каси позаду тебе". І я став на перехресті її погляду. Вона глянула на мене і... посміхнулася... і так... ледве-ледве помахала ручкою... Я такий: " Обалдіти, Свєта! Це — реально Сара! Це сама справжня у Світі Сара з усіх Сар. Це — моя Кохана Донечка!". Я ж її ніколи не бачив з хвостиком. ЇЇ волосся, біло-золоте волосся завжди вільно спадало трохи нижче плечей. А тут, певно цей хвостик мене збив.
— Ні, Вовчик, тебе не хвостик збив. Ти ніколи не бачив її з Батьком. ЇЇ погляд, згадай її погляд у той момент, коли ти проходив крізь призьбу.
— Це був не її погляд. Це були наче інші очі.
— Це була Влада. Влада, біля якої Батько. Не Друг, а Батько.
— А коли вона помітила і посміхнулась мені, я відразу її впізнав.
— Тобто, ти розумієш, Вовчик, наскільки оточуюче Середовище, Люди, моментально змінюють Людину, навіть Дитину. Коли вона біля тебе, ти бачиш в її очах радість від спілкування, відкритість і довіру. А тут ти навіть не впізнав її.
— Мені насправді дивно і стидно. Сара, коли ти читатимеш це, то знай, мені стидно, що я тебе не впізнав, Люба.
— Вовчик, це художня книга, а не твій лист з поясненнями для Сари. Я певна, що вона пробачила тебе давно, і сказала своє звичне "Ум-гу-У!" Я хочу сказати, що той контекст, що в ньому знаходиться Дитина, дуже впливає на її внутрішній стан, і ти, читачу, незабаром в цьому впевнишся. А поки що, Вовчик і Сара з трудом впізнали один одного, хоча бачились кожного дня впродовж тижня.
— Ще одне, Свєта. Я останній майже рік, коли ти пішла у Той Світ я жив з настроєм, що мені є заради кого вмирати. Це не дивно, адже ти чекаєш на мене. А в цей момент, коли ми дивилися один одному у вічі, я зрозумів, що мені тепер є заради кого ЖИТИ.
— О! Вовчик, це вже дійсно корейський серіал. Але, давай далі... Я потім кажу: "Вовчик, будь обережний. Батько зараз стоїть в черзі просто за кілька метрів від тебе."
— Так, і я одними губами спитав Сару, "Батько за мною?". Вона кивнула: "Да." Я тихенько повернув до виходу, і шепнув, проходячи біля неї: "Я буду біля дому". Це вже серіал про шпіонів, Свєта? Потім, вийшовши знову за ріг, до вікна, де сиділа Сара, я підійшов до неї і притулив долоню до скла. І тут же побачив, що з тієї сторони маленька дитяча долонька одночасно торкнулась моєї. Я відчув її тепло, наче ніякого подвійного скла між нами не було. Це було так швидко, що ніхто з багатьох перехожих, я певен, нічого не помітив. Це була лише Мить. І тепло усього Світу за цю Мить промайнуло між нашими руками.
— Так воно і було. Я розплакалася, коли те бачила. Який там, у біса корейський серіал? Ця мить вашого життя була Справжньою і Дивовижною.
— Ти знаєш, що я думаю? Заради цієї однієї Миті варто жити.
— І я з тобою згодна. Так, ти прожив життя пересічної Людини. А коли сталося те...
— Ти це влаштувала. Я зрозумів.
— Так, Вовчик. Я влаштувала тобі справжню Мить Життя після своєї смерті. Звучить пафосно, але ж як сказати по-іншому? Ти ж хотів знати, як все влаштовано Насправді? І для чого це влаштовано? От! Для цього! Для цього єдиного моменту! Коли ти, мій Любий, зрозумів, що заради однієї миті варто прожити 54 роки. І дуже важливо, що було до цього. Бо ти йшов саме до Цього. Усі події твого життя вели тебе до цієї секунди, якщо точніше, одну секунду і 32 сотих.
— Ти що вирахувала?
— Не важливо, ти не зрозумієш. Ця мить — це крапка в кінці однієї з глав у текстовій версії твого Життя. Далі починається нова Глава з нового рядка і нової сторінки. І тепер вже традиційно — Пісня у кінці глави. Титри...
Луч Сонця Золотого — Бременські Музиканти — Свєта Вовчик — кавер Українською
